Матеріально-гоподарська культура бойків та бойківська ноша
Основним заняттям населення Бойківщини було сільське господарство, передусім землеробство, яке служило селянам головним засобом до життя і мало тут глибокі традиції. Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарників з наступним їх спалюванням, викорчовуванням пнів, скопуванням мотикою і далі обробкою орними знаряддями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур.
В гірських селах Бойківщини основною культурою серед зернових з давніх-давен був овес. Згодом почали сіяти жито і ячмінь. Серед технічних культур на цій території був льон, з якого виготовляли олію, а із стеблин одержували прядильне волокно.
Другим важливим заняттям селянства Бойківщини поряд із землеробством було тваринництво. У тваринництві переважала велика рогата худоба. Особливого значення надавали бойки відгодівлі волів, які служили основною тягловою робочою силою, ніж коні. Розводили овець, виготовляли із овечого молока грудковий сир, бринзу.
Такі традиційні допоміжні заняття селян Бойківщини, як городництво, садівництво, бджільництво мали тут давні традиції і були тісно зв’язані з сільським господарством. Сприятливі умови були на Бойківщині і для полювання на диких звірів і птахів, збирання ягід, грибів, лікувальних трав, рибальства.
Бджільництво на Бойківщині проходило такі самі стадії розвитку, як і віншиих регіонах України. Спочатку в лісових деревах видовбували дупла, в яких селилися бджоли.
Городництво – найдавніша форма землеробської діяльності на Бойківщині. Сіяли та садили переважно капусту, боби, квасолю, цибулю, буряки, моркву.
Збиральництво – збирали різні плоди лісу, ягоди, зілля, які використовували для харчування, лікування, як продукція на ринок.
Торгівля була одним з найбільш важливих допоміжних занять населення Бойківщини. Вздовж Карпатських гір проходили торгівельні шляхи. Ще з часів Київської Русі прикарпатські солеварні забезпечували населення Наддніпрянщини сіллю. Згодом сфера торгівлі розширюється за рахунок дерева. Поширеною була торгівля волами, вівцями, а ще полотном, оскільки на Бойківщині було розвинуте ткацтво.
З давніх давен на Бойківщині розвивалися різні галузі ремесла. Найпоширенішими з них були ткацтво, обробка шкіри і зв’язані з нею шевство, кушнірство, лимарство, а також гончарство, лозо-і коренеплетіння , бондарство, теслярство, столярство.
Ткацтво – один з найважливіших видів матеріальної і мистецької культури бойків, що має давню традицію. Уже в середині ХІУ ст. існував ткацький цех у місті Самборі. Розвитку ткацького ремесла і промислу сприяла жвава торгівля, в якій значне місце займали і вироби бойківського ткацтва.
Найпоширенішою сировиною для тканин одягового, інтер’єрного та господарського призначення у бойків був льон. Якість тканини залежала від обробки сировини і техніки виготовлення. Через один-два тижні після сушіння льон молотили ціпом, обмолочений льон спочатку сушили на сонці, а досушували на печі. Добре висушений льон очищали в терлиці. Очищений льон (“осікане прядиво”) в’язали посмики, а потім “кльоби”. Далі льон вичісували на круглі щітці з густо вбитими цвяхами або ж на гребині. Чисті волокна намотували на кужівку, вирізану з стовбура смерічки чи ялинки. Наступний важливий процес підготовки сировини це прядіння веретенами, які робили в основному з ліщини. Веретена з прядиними нитками називали “починками”, і з них нитки мотали на мотовила в пасма. Далі йшло послідовне перемотування ниток з мотовил на “віялки”, які складалися з підставки – з коника, перехрестя з лопатками на кінцях, з них – на клубки, а з клубків розмотували нитки для основи – на снувальню, а для поробку – націвки до човників, з снувальні перевивали пряжу на ткацькі верстати.
На території Бойківщини поширені були два види ткацьких верстатів: вертикальні і горизонтальні. Матеріал і техніка ткання зумовили багатство видів тканих виробів Бойківщини. Основні потреби в одязі, інтер’єрі і в господарстві забезпечувались полотном і сукном. Якість полотен залежала від багатьох факторів: підготовки сировини, обробки волокон, процесів прядіння.
Техніка ткання на ткацьких верстатах залежала віл практичного застосування тканин. Залежно від неї полотна поділяли на прості і чиноваті. З простих полотен виготовляли сорочки, головні убори, з винуватої тканини плахти, обруси тощо. Виткані полотна вибілювали золінням і на сонці. Вибілені полотна розгладжували каменем, тісно звивали на колодки – “колби ці”, “ковбиці” – діаметром до 60 см. Суворі полотна циліндричної форми зберігали в коморах.
В усіх районах Бойківщини виготовляли вовняна одягову тканину – бите сукно – сірячину. Бите сукно на Бойківщині відоме під назвою сірячина – волоська і гірська. Сірячина волоська кращої якості, тонка, з неї шили одяг матчі люди, а сільська біднота, як правило, носила одяг з грубого сукна. Крім звичайного сукна закарпатські бойки виготовляли своєрідну космату тканину для верхнього одягу – гуні.
Вироби з дерева знаходили широке застосування в побуті бойків. Користуючись значним лісовим багатством , бойківські майстри здавна будували з дерева хати і господарські будівлі, виробляли з нього майже всі сільськогосподарські знаряддя (вила, граблі, ціпи, віялки), засоби транспорту (вози, сани), хатнє обладнання (столи, полиці, лави, скрині), різноманітний посуд (бочки, діжки, корита, ложки). Працювали з деревом тесляри, столярі, бондарі, ложкарі та веретенники. Поширеним способом виготовлення як посуду, так і інших предметів було довбання звичайним долотом- простим і жолобчастим. Дно посудини виготовляли із сухого дерева, вставляли його у видовбану посудину, найчастіше з сирої породи дерева, бо тоді вона легко видовбується. При пізнішому висиханні бокові частини зменшують свій об’єм і тим самим сильно затискають дно, яке не зменшувало свого об’єму, бо було виконане з сухого дерева. Невеликий переносний довбаний деревяний посуд з одним дном («гелетка») служив для зберігання муки, насіння, солі. Виготовляли посуд також з допомогою клепок. Поперечною пилою різали дерево, переважно смереку, на куски відповідної довжини («батюки»). З оброблених кусків деревени («дуги») складали бочки. Діжки і різноманітний посуд. Дно виготовляли або з одного сухого куска дерева, або з декількох, вкладали його в рівець, вирізаний в клепках спеціальним долотом. Після цього на посудину накладали дерев’яні обручі з ліщини або ялини.
Чималі запаси смереки, лози, ліщини сприяли розвитку лозо – і – коренеплетіння. Різновидність плетених виробів на Бойківщині невелика, це переважно різноманітні кошики.
Традиційні народні промисли – шкіряні на Бойківщині розвивались на основі місцевої, частково привізної сировини. Вичиняли шкіри овець, рогатої худоби, коней, хутрових звірів. Обробкою шкір займались окремі майстри-гарбарі, а також кушніри, шевці, лимарі. Кушнірське ремесло включало вичинку шкіри з хутром і пошиття з неї верхнього одягу. Шевці шили крім чобіт, черевики жіночі святкові з високими шнурованими халявками, чоловічі робочі. Бойківські лимарі виготовляли переважно упряж для коней, ремені. Одним з найскладніших і найбільш трудомістких етапів роботи було виготовлення хомута.